У першій половині XVII століття на теренах Великого князівства Литовського та Речі Посполитої постала одна з найважливіших постатей історії Української Греко‑Католицької Церкви — митрополит Йосиф Велямин Рутський (1574–1637). Він не лише очолював Унійні структури більше двадцяти років, а й створив основи церковного життя, які впливали на розвиток Церкви в наступні століття.
Народився майбутній митрополит у родині Веляминів у Руті, неподалік Новогрудка (нині Білорусь). Його батьки сповідували кальвінізм, і саме у такому середовищі Іван (ім’я при хрещенні) провів дитинство. Навчання він розпочав у Вільно, потім продовжив у Празі та Вюрцбурзі, де зустрів єзуїтів та заглибився в християнську традицію католицизму.
У 1592 році він відмовився від кальвіністської віри й прийняв католицизм. Намагаючись знайти власне покликання, він мріяв стати єзуїтом, але через стан здоров’я це не вдалося. Натомість Іван вирушив до Риму, де вивчав теологію в Грецькій колегії Святого Атанасія — навчальному закладі для східного обряду.
У 1607 році він вступив до монастиря Святої Трійці у Вільно, прийняв ім’я Йосиф і невдовзі отримав священицькі та єпископські свячення.
Після смерті митрополита Іпатія Потія у 1613 році Рутського обрали його наступником. У 1614 році Апостольська Столиця офіційно затвердила його главою Київської митрополії.
Однією з найважливіших ініціатив Рутського стала реформа монашества. У 1617 році він об’єднав низку монастирів у єдину структуру — Конгрегацію Чину Святого Василія Великого (Василіянський Чин). Ця організація стала духовним та освітнім провідником для унійної духовенства й мала значний вплив на розвиток Церкви.
Рутський розумів, що для зміцнення Унійної Церкви потрібно не лише зберегти східний обряд, а й підняти рівень богословської освіти священників та монахів. Саме тому освіта й формація стали одним із пріоритетів його діяльності.
Важливо підкреслити, що Рутський не прагнув знищити східну ідентичність Церкви, навпаки — він дбав про збереження грецького обряду й традиційних богослужбових практик. Для нього Унія не була шляхом латинізації, а збереженням церковної єдності в різноманітті.
Він також активно відстоював право користуватися рідною мовою в проповіді та богослужінні, наголошуючи, що Євангеліє має бути зрозумілим кожному народові.
Часи Рутського були надзвичайно складними: частина православних ієрархів не приймала Унії. Рутський не відводив це питання лише до конфронтації — навпаки, він прагнув діалогу. Плани створення об’єднавчого собору та навіть ідея єдиного патріархату обговорювалися разом із нез’єдиненими колегами, зокрема митрополитом Петром Могилою.
Після понад двох десятиліть служіння Рутський помер у 1637 році. Його діяльність зробила вагомий внесок у формування унійної церковної традиції, особливо через реформи монастирського життя та освіту духовенства.
У ХХ столітті митрополит Андрей Шептицький ініціював процес беатифікації Рутського як «служителя Божого» — особи з виразними ознаками святого життя.
Митрополит Йосиф Велямин Рутський — це постать, без якої не можна зрозуміти історію не лише Української Греко‑Католицької Церкви, а й християнського життя наших земель у період змін і випробувань. Він поєднав у собі вірність традиції та здатність до сміливих новацій, що зробило його одним із найважливіших церковних ідейних лідерів початку XVII століття.
Інформаційний відділ Крехівського монастиря