Історія монастиря

Зародження чернечого життя у Крехові

Небагато збереглося в Україні місць, де земля так єднається з небом, а небо стає таким доступним; де історія і сучасність творять одне ціле, а пам’ять про минулі віки спонукує до шанобливої призадуми над змістом людського життя. І хоча чотириста років минуло від заснування монастиря, здається, що лише один день віддаляє нас від тих часів, коли були покладені підвалини першої церкви. Проте давні покоління монахів відійшли давно по небесну нагороду, лиш монастир, плід їхніх трудів і молитви, повсякчасно свідчить про талант і далекоглядність його будівничих.

Перші згадки про монастир в околицях сіл Фійни й Крехова та ченців, його засновників, датуються початком XVII століття. Проте не до затишної долини під горою Побійною, де збудовано теперішній монастир, спрямовують нас свідчення давнього переказу, а до скелястого виступу біля вершини недалекого гірського пасма, яких два кілометри далі на південь. Цей вапняковий виступ, який виділяється на фоні крутого схилу, утворився, очевидно, внаслідок вимивання піщаної породи атмосферними опадами. Але не сама скеля, яку чомусь здавна звуть «каменем Тимоша», а печери в ній посприяли, що два ченці-священики, Йоіл і Сильвестр, зупинилися вирішили заснувати тут монастир.

 

Звідки прибули сюди ці два монахи достеменно не відомо. Пропонували різні гіпотези: з Печерської лаври, з Греції, з Манявського скиту. Через недостачу джерельних відомостей кожна з пропозицій можлива, проте є й інші міркування. Із духовного заповіту Йоіла (1637 року) дізнаємося, що він став ченцем, прийнявши ангельський образ із рук Йоасафа, архиєпископа Монемвасії, що у Греції. А цей, за свідченням митрополита Петра Могили, прийшов на Русь із Греції в 1600 році і проживав якийсь час в Унівському монастирі. Відомо також, що він у 1601 р. відвідав монастир Св. Онуфрія у Львові. Можливо, саме в Уневі Йоіл перебував якийсь час і там прийняв монашу схиму. У такому разі його поява в околицях Фійни не могла бути ранішою від 1600 року. Крім Йоасафа, Йоіл у своєму заповіті згадує ще єпископа Єремію Тесаровського (1608-1641), з благословення якого побудував церкву Святих Апостолів Петра і Павла. Отож, початків перебування монахів треба шукати в перших роках XVII ст.

Осівши у лісі, Йоіл та Сильвестр облаштували для житла невеличку печеру, що розміщена праворуч від скелі, яку називають Каменем Тимоша. Сучасній людині важко збагнути, як можна жити в таких умовах! Маленьке віконце, прорубане у верхній частині стіни, пропускало всередину печери тьмяне світло. Влітку прохолода і вогкість, а взимку тріскучі морози, видається, робили неможливим навіть кількаденне перебування у печері. Та для ревних християнських подвижників немає нічого нездійсненного, отож ченці прожили в цьому першому «монастирі» близько десяти років. Ліворуч у камені на висоті декількох метрів монахи видовбали ще одну печеру, яка слугувала первісним храмом. У ній з обох боків стіни є отвори що могли служити для закріплення невеличкого іконостаса. Вглибині печери, біля північної стіни, витесана маленька поличка-столик, яка правила за проскомедійник. Святилище має характерну для наших храмів овальну форму. Тут Йоіл і Сильвестр, зрікшись світу, у пості та ангельській чистоті творили безнастанну молитву.

Початок спільного монашого життя

Перебування двох ченців в околицях села Фійни не залишилося непоміченим. Люди приходили до них: деякі допомогти, інші на богослужіння, в духовних потребах чи за порадою. Дехто хотів приєднатися до монахів. Вогкі і холодні печери не могли на довший час бути добрим пристановищем ченцям: мабуть відразу вони збудували собі дерев’яну хатинку-келію, де і зігрітися можна, і перезимувати. А печери? На перших порах одна з них, імовірно, була помешканням, інша – храмом для богослужінь.

Згодом на місці поблизу скелі, трохи вище над нею, в лісі, ченці, з допомогою місцевих людей, збудували дерев’яну церковцю Святих Петра і Павла, а коло печери — каплицю Благовіщення Пресвятої Богородиці. Відомо, що при церкві Святих Петра і Павла, що біля печер, ще й у середині XVIII ст. існувала хатина-келія для двох монахів. Можливо, була вона ще від започаткування печерного монастиря.

Невдовзі ченців побільшало. Треба було будуватися, а й господарство розвивати, щоб таки власною працею заробляти собі на хліб. Аби не бути обтяженням для місцевих жителів, які допомагали ченцям зі своїх дібр, Йоіл і Сильвестр, за їх сприяння, звернулися до Станіслава Жолкевського, белзького старости, про виділення землі на монастир.

Станіслав Жолкевський, засновник міста Жовкви в 1595 р. в околиці села Винники, з 1613 р. коронний гетьман польський, був першим і головним фундатором майбутнього Крехівського монастиря. На жаль, через історичні перипетії, фундаційна грамота не збереглася, тому не знаємо точної дати заснування монастиря.

Розбудова монастиря

Найстарше зображення Крехівського монастиря – дереворит руки о. Діонисія Сінкевича, який походить з 1699 року. Крім докладного представлення усіх споруд тодішнього монастиря, автор подає деякі відомості про обставини їх заснування. Пише, що перші споруди на новому місці були побудовані поблизу теперішнього монашого цвинтаря, через дорогу від сучасної вежі-дзвіниці, поруч із теперішньою каплицею Хресної дороги. Зокрема було збудовано там невелику церкву Преображення Господнього. Д. Сінкевич подає давній переказ, згідно з яким місце на будівництво поодиноких церков і споруд на території монастиря Йоілові вказав, ударяючи посохом, «богонатхнений старець Герасим, сліпий на очі, але світлом небесним просвічений». Проте будувалися споруди монастиря не відразу.

Про Діонисія Сінкевича відомо небагато. Родом він із села Розділля Стрийського повіту. Монаший постриг прийняв у Крехові, де згодом став ігуменом. Після 1700 р. був ігуменом Святоюріївського монастиря у Львові. Деякий час виконував обов’язки візитатора монастирів усієї єпархії. Чимало графічних робіт Діонисія Сінкевича збереглось донаших днів. У Крехівському монастирі працювали також інші непересічні мистці. Один із них – визначний гравер по дереву і металу Никодим Зубрицький (1688-1724). Походив він із Галичини, працював у Крехові, Львові, Почаєві, Києві та Чернігові. Виконав близько 400 гравюр, які принесли авторові європейське визнання. У Крехові творив також живописець Василь (прізвище невідоме) зі Львова, який у 1659-1660 pp. розписав Преображенську церкву. Особливо славилась його ікона Богородиці з намісного ряду іконостаса, яка, на жаль, не збереглася. Пізніше маляра Василя запросив до свого двору король Ян III Собеський.

Першу на новому місці церкву – Преображення Господнього посвятив у 1633 р. митрополит Петро Могила, який перебував у той час у Львові. А ще раніше, 19 лютого 1628 p., за сприяння єпископа Єремії Тесаровського, Крехівський монастир отримав привілей ставропігії від Константинопольського патріарха, яким тоді був Кирило Лукаріс. Цим актом монастир виймався з-під юрисдикції Львівського єпископа і Київського митрополита, а підлягав безпосередньо Константинопольським патріархам. Згодом у 1635 р. цей привілей потвердив король Володислав IV Ваза, а 1667 р. – король Ян Казимир. Ще за життя Йоіла було збудовано другу дерев’яну церкву — Св. Миколая Чудотворця.

Добродійні пожертви деякими заможними землевласниками ділянок та угідь стали великою допомогою монастиреві, численність монахів якого збільшувалася. Передбачаючи свій скорий відхід із цього світу, Йоіл та Сильвестр у п’ятницю по Великодні 1637 р. подбали про написання духовного заповіту для монастирської братії. Після смерті Сильвестра Йоіл сам закінчив цей тестамент 1638 року, невдовзі перед своєю смертю. У ньому він змальвував ідеал чернечого життя і подав деякі вказівки щодо правопорядку та дисципліни своїм духовним синам.

 

Монастир у добу Козаччини

Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького спричинила революційні зміни в житті українського народу, міщанства, шляхти та Церкви. Відомо, що представники крехівських монахів були в таборі Хмельницького з листом та запрошенням відвідати Крехів. За деякими даними, Хмельницький ночував у монастирі з 26 на 27 жовтня 1648 р. У всякому разі, після взяття Високого замку у Львові йшов до Жовкви з військом через Крехів.

У наслідок воєнних розрух монастир значно підупав; монахи, яких число ще збільшилося, голодували. У1657 р. представники Крехівського монастиря вдалися по допомогу до московського царя Олексія Михайловича, але тільки лист гетьманп Богдана Хмельницького, до якого по дорозі заїхали, допоміг їм отримати те, чого потребували.

Після кривавих подій кінця 1640-х – 1650-х років та через постійну загрозу нападів татарських загонів, унаслідок ослаблення польського війська, постала необхідність будувати укріплення. Це відчув уже свого часу Станіслав Жолкевський, засновник Жовкви, це розуміли крехівські ченці. На прохання монахів король Михайло Корибут Вишневецький видав їм 15 жовтня 1669 року грамоту з дорученням вимурувати монастир і церкву для захисту від неприятеля. Але будівельні роботи, які започаткували сучасний вигляд монастирських споруд, велися ще з 1658 р. Замість Преображенської церкви, уже знищеної, на кошти подружжя Красовських будувалася нова, більша, всередині валів, а на місці першої постала каплиця, звана Поклонницею. Колишні дерев’яні укріплення замінили мурованими, з бійницями, вежами, валами і ровами. Будували, хоч не відразу, п’ять башт: чотири на кутах і одну надбрамну, посередині південно-східної оборонної стіни.

Ще одне важке випробування на долю монастиря та жителів навколишніх сіл випало влітку 1672 року. Тоді гетьман Петро Дорошенко, за підтримки турецько-татарського війська, оголосив війну Польщі. Сам султан Мегмед IV та хан Селім-Гірей вели свої війська. Здобувши у серпні Кам’янець-Подільський після капітуляції його оборонців, під кінець вересня об’єднане військо було вже під Львовом. Відомо, що крехівські монахи були зобов’язані довозити провіант війську в околиці Львова, а в самому монастирі стояла козацька залога.

29 вересня 1672 року турецько-татарський загін, який перед тим пограбував Магерів, повертався до Львова через околиці Крехова, а в монастирі, де збіглося місцеве населення, захопивши і своє добро, була козацька залога під проводом ще молодого Івана Мазепи. Хоч монастир був укріплений, не встояв би перед переважаючим військом противника. Чи хоробрість, чи необережність крехівчан мало не привела до трагедії, пострілом з гармати поцілили в татарський намет та вбили племінника хана Селім-Гірея. Тільки дипломатичний хист Петра Дорошенка та велика грошова компенсація зберегли монастир від знищення, а козаків — від виявлення їх присутності в монастирі-фортеці. На місці смерті ханового родича, за два кілометри від монастиря, згодом було встановлено пам’ятник — високу колону, увінчану хрестом.

За час існування монастиря його відвідали багато визначних особистостей: політичні та військові діячі, церковні достойники, письменники, художники. Була вже мова про Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепу, митрополита Петра Могилу. Відвідували Крехівський монастир неодноразово і такі відомі наші земляки, як Яків Головацький, Іван Франко та багато інших.

У 1668 році до монастиря прибув Іван Шумлянський, щоб тут прийняти чернечий постриг. Ігумен постриг його у ченці, надавши ім’я Йосиф. У 1676 році Й. Шумлянський став Львівським єпископом і в 1700 р. подбав про з’єднання своєї єпархії з Римським Престолом, що побоявся зробити його попередник Гедеон Балабан ще наприкінці XVI ст.

Кілька разів у 1698 році приїжджав до Крехівського монастиря московський цар Петро І, який перебував у Жовкві та Раві-Руській, укладаючи угоду з королем Августом II про спільні дії проти шведів у майбутній Північній війні. Цар Петро ще в 1690 році потвердив привілей, який отримали крехівські монахи від царя Олексія Михайловича в 1657 році, право приїжджати кожний п’ятий рік до Москви за милостинею. Сам Петро І був жертводавцем Крехівської обителі, і це пояснює, чому так довго монастир не хотів приступати до з’єднання з Римом. Зробив це аж 1721 року.

Духовний і культурний розквіт обителі

Приступивши до унії, Крехівський монастир не втратив свого значення, але й надалі добре розвивався. Від 1739 року разом з усіма іншими українськими монастирями, які належали до з’єднаної з Римом Української Церкви, він увійшов до складу Руської Конгрегації Чину святого Василія Великого. А 1743 року всі монастирі Київської митрополії об’єдналися в один Василіянський Чин.

У XVIII столітті Крехівський монастир почав набувати нового обличчя. Дерев’яні будівлі, які надто часто вимагали ремонтів, поступово замінювали на муровані. Дозвіл на будівництво мурованої церкви крехівчани отримали ще від короля Михайла Вишневецького в 1667 році, але де було взяти кошти? Тому лише по кількох десятиліттях проект вдалося реалізувати. Проте, що проект існував віддавна, видно з другого дереворита о. Сінкевича з 1703 p., де на місці колишньої одно банної дерев’яної церкви Св. Миколая зображений тризрубний храм незвичної конструкції: висока західна баня мала, вочевидь, служити за дзвіницю. Цікаво, що ця церква ніколи в такому вигляді не існувала: Діонисій Сінкевич, видно, зобразив її такою, якою вона була в проекті, імовірно його ж авторства, хоч її будівництво ще тільки планувалося. Воно стало можливим після того, як вдалося зібрати кошти на реалізацію цього задуму.

 

Муровану церкву Св. Миколая зводили протягом багатьох років. Ще 1721 року за ігумена Віталія Яндзінського почали звозити матеріал на її будову, саме спорудження почалося 1727 року, коли настоятелем був о. Є. Глинський, хоч, за іншими даними, церкву почали мурувати в 1737 році за о. Йосафата Снятковського. Закінчено будівництво у роках 1747-1751 за ігуменства о. Йосафата Висоцького. У 1740-х роках Василь Петранович виготовив для цієї церкви іконостас, а Олександр Кулявський з Жовкви — амвон.

 

Відколи постала мурована церква, де, за тодішнім звичаєм, крім головного вівтаря, було кілька бічних престолів, виявилося, що дерев’яні церкви залишилися без вжитку, тому їх почали віддавати до інших місцевостей. Першою в 1747 році розібрали Святотроїцьку церкву, яка стояла в південно-східній частині монастиря, де тепер побудовано монастирський корпус. У 1755 році розібрали дерев’яну церкву Св. Миколая, яку продали до с. Лозини, а її іконостас – до с. Зарудці. Згодом, у 1775 p., давню церкву Преображення Господнього було віддано в Добросин, де вона прослужила ще до 1874 року, поки не була збудована нова церква. У той же час церковцю Святих Петра і Павла перенесли від печер на місце монашого цвинтаря.

 

У 1770 р. Крехівський монастир спіткала епідемія чуми, внаслідок якої померли всі монахи, а було їх тоді коло 20. Пережив це нещастя тільки сам ігумен о. Сильвестр Мальський, який, проте, помер наступного року, маючи 73 роки.

 

У 1770-х роках тривало будівництво: споруджено мурований двоповерховий корпус монастиря, сполучений з церквою. Під час ігуменства о. Сильвестра Лащевського (1775-1782) цей корпус продовжено аж до круглої вежі. У1775 році львівський художник Петро Витавицький розписав вівтарну частину нової церкви, наступного року Остап Білявський виконав розпис правої каплиці Св. Миколая, ще через два роки було розписано ліву каплицю Пресвятої Богородиці. Тоді ж розсунуто на боки частини іконостаса, щоб краще було видно вівтарну частину. Матвій Полейовський зі Львова спорудив престол з балдахіном (тепер знаходиться у церкві Різдва Христового в м. Жовкві), а Іван Щуровський, також львів’янин, вирізьбив нову центральну частину іконостаса з царськими вратами. У 1776 році збудували в стилі бароко нову браму в північному мурі, на верху якої поставили статую св. Миколая; давню ж браму замкнули, а під її в’їзною вежею зробили шпихлір.

 

Після поділів Речі Посполитої, за австрійського володіння в Галичині церковне життя переживало неабияку кризу. Було скасовано чимало монастирів. Крехівський монастир залишився діючим тому, що чудотворні ікони Пресвятої Богородиці та св. отця Миколая притягали до себе багатьох паломників, а на відпусти св. Миколая та Преображення збиралися тут тисячі прочан з усієї Галичини.

 

Новий етап розвитку Крехівського монастиря почався від часу Добромильської реформи Василіянського Чину 1882 року. Відкриття новіціяту в Добромильському монастирі і віддання його під провід отців єзуїтів Польської провінції викликало на початку бурю незадоволення серед українських кіл у Галичині. Проте невдовзі виявилося, що це рішення Папи Льва XIII, митрополита Сильвестра Сембратовича та протоігумена Климентія Сарницького було далекоглядним і принесло багато добра як Василіянському Чинові, так цілій УГКЦ. Випускники Добромильського новіціяту, виховані в монашій дисципліні, в любові до Церкви і рідного народу, зробили багато для піднесення духовного життя вірних.

Поступово, рік за роком, вони перейняли під свій провід усі василіянські монастирі. У листопаді 1891 року до реформованих василіян перейшов і Крехівський монастир, прилучений тоді до Жовківського.

 

На капітулі 1897 року, яка відбулась у Львові, вирішено перенести новіціят з Добромиля до Крехова. Виникла необхідність розширення монастирських приміщень,тому в 1899 році почали зводити двоповерховий будинок для новіціяту за проектом архітектора Йосифа Вишневського. Будову було закінчено до осені 1902 року, і 29 вересня нову споруду освятив Львівський митрополит Андрей Шептицький, колишній випускник Добромильського новіціяту. Монастир поступово ставав культурно-освітнім і духовним центром Галичини. Тут була зібрана велика, як на ті часи, бібліотека, що налічувала близько 400 книг українською, німецькою, латинською і польською мовами, більшість з яких були безцінними пам’ятками друкарства і староукраїнського письменства. У монастирському архіві зберігалися релігійні хроніки, історичні рукописи, листи українських гетьманів, польських королів, московських царів, татарських ханів. Окремі рукописи походили з XI-XIV ст.

А найстаріша друкована книга датується 1493 р. Зокрема, у монастирі зберігається «Крехівський апостол» – рукопис, створений у 1563-1572 pp., і «Крехівська Палея» – пам’ятка української апокрифічної літератури XV ст. Обидва рукописи мають виняткове значення для вивчення давньої української мови.

 

Своїм минулим і багатими духовними скарбами монастир постійно приваблював чимало дослідників, зокрема істориків, письменників. Нерідко сюди приїжджали Іван Франко та Яків Головацький, які скопіювали чимало унікальних документів, урятувавши їх таким чином для української культури. Саме Я. Головацький віднайшов дереворит Д. Сінкевича і розпорядився зробити з нього відбиток.

 

Перша світова війна стала перешкодою в дальшому розвитку Крехівського монастиря, але ще важчих моральних і матеріальних збитків зазнав монастир унаслідок окупації Східної Галичини Польщею. Влада всіляко дискримінувала українське населення та його культурно-духовні інституції. У травні 1919 року майно монастиря було конфісковане, а більшість монахів інтерновано на понад два місяці до концтабору в Домб’ю (Польща). Було пограбовано і вивезено бібліотеку та архів, цінні та старовинні речі. Тільки в 1924 році частину книг і речей повернуто, але найбільш цінні пропали.

 

У міжвоєнний час монастир був духовним осередком, школою виховання молодих монахів, паломницьким центром. У святкові дні сюди на моління приходили велелюдні громади з навколишніх сіл, а триденний відпуст на св. Миколая (22 травня) збирав декілька десятків тисяч вірних. У травні 1936 р. на відпуст із нагоди освячення у Крехові Хресної дороги з різних куточків Галичини прибуло понад 70 тисяч прочан. Особливої урочистості цим святкуванням надавала присутність Перемишльського владики Йосафата Коциловського, який 1911 р. вступив до Василіянського Чину саме в цьому монастирі. На все життя він зберіг почуття ніжної любові до Крехівської обителі, а по смерті заповідав поховати себе у крехівській землі. Та цим бажанням не судилося збутися, бо Господь готував для владики вінець мученика за Христову віру. Його тіло спочило на одному з численних концтабірних цвинтарів імперії поблизу Києва.

 

З Крехівським монастирем також пов’язані імена інших українських церковних діячів. У1668 р. тут прийняв єпископські свячення Й. Шумлянський, який 1700 р. з усією єпархією прийняв унію. Монастир відвідували митрополит Андрей Шептицький, Ієремія Ломницький, місіонер, засновник Згромадження Сестер Служебниць, ректор Духовної семінарії в Станиславові Сотер Ортинський, перший єпископ греко-католиків у США. Новиками у Крехові були відомі згодом науковці і релігійні діячі: о. Атанасій Великий, о. Юліян Катрій, о. Теодозій Коструба, о. Андрій Трух, о. Маркіян Когут. А в часи жорстоких комуністичних переслідувань нев’янучим вінцем слави в історію монастиря вписали свої імена новопроголошені блаженні мученики за Христову віру – єп. Й. Коциловський, єп. П. Гойдич, о. Я. Сеньківський, о. С. Бараник, о. В. Байрак.

Чудотворні ікони

Крехівський монастир віддавна славився своїми відпустами. Сюди прибували прочани з близьких і далеких країв, аби поклонитися чудотворним іконам Богоматері і св. Миколая.

Крім старовинної ікони св. Мирликійського чудотворця Миколая, яку приніс із Білої Русі сам засновник Йоіл, була тут від 1660 року маленька ікона Пречистої Діви Марії, передана до Крехова родиною Красовських, львівських міщан, з вдячності за чудо, що сталося з їхньою дочкою, яка, молячись перед тим образом, прозріла. Другу чудотворну ікону Пречистої Діви Марії Верхратської перенесли до Крехова в 1808 році з колишнього Василіянського монастиря біля села Верхрати (Польща), поблизу Рави, де вона прославилась багатьма чудами і де була коронована в 1688 році єпископом Йосифом Шумлянським.

Були в монастирі ще й миро,привезене з італійського міста Барі, і мощі мученика Пасива, подаровані Папою Левом XIII. На жаль, під час Другої світової війни ці реліквії втрачено.

Як колись, так і тепер тисячі паломників з усіх куточків нашої країни, а також із-за кордону їдуть до Крехова, аби скласти свої слова подяки Господеві перед чудотворними іконами. Великий відпуст проводиться в Крехові на літнього Миколая. Другий відпуст — 19 серпня, на храмовий празник Преображення Господа нашого Ісуса Христа. Третій великий празник – на Покров Пресвятої Богородиці в жовтні. Кожної останньої неділі місяця (крім зими) відправляється Хресна дорога за відродження нашої держави і Церкви.

XX століття: занепад і відродження монашого життя у Крехові

За свою довгу історію монастир пережив чимало лиха. Але найбільших втрат обитель зазнала у XX ст. У 1919 р. окупаційна польська влада ув’язнила в концентраційному таборі в Домб’є біля тридцяти ні в чому не винних крехівських ченців. При цьому польські жовніри, не боячись ані ганьб, ані Бога, як злодії, пограбували монастир. За свідченнями очевидців, книги, рукописи, документи, майно завантажили на декілька возів, а згодом розпродали на закордонних ринках старовини. Тільки за допомогою Апостольської Столиці награбоване лише частково вдалося повернути до монастиря. Те ж, що недограбували польські жовніри,

майже повністю знищили більшовицькі вандали. Влітку 1939 року прийшли дні великого випробування віри, важкого релігійного досвіду, а з 1946 року замовкли дзвони крехівської дзвіниці майже на півстоліття. Монастир Св. Миколая опустів: монахів насильно було вивезено в різні місця – одних засуджено на довголітнє заслання, інших замучено у в’язницях. Осиротілий монастир пограбували, знищили його дорогоцінні, надбані впродовж століть святі реліквії. Святиня з її духовними скарбами лишилася безборонною. Тоді безслідно зник архів з усіма стародруками та документами. Бароковий іконостас XVIII ст. з Миколаївської церкви порубали і спалили, а саму святиню сплюндрували й осквернили.

29 серпня 1990 року, після довгих років скорботи, духовного терпіння і мовчазного визнання своєї віри, прибули з Гошева до знищеного монастиря в Крехові перші василіянські новики, щоби продовжити Боже діло засновників цієї обителі та її великих провідників. Так до Крехова знову повернувся дух молитви, святості та монашого подвижницького життя. І тепер монастир має своїх прихильників та добродіїв. Подячна молитва чернечої братії продовжує линути до небес. Сьогоднішній монастир Св. Миколая є одним з найбільших у Василіянському Чині. Тут, у Новіціятському домі Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні, проходять духовний вишкіл і готуються до богопосвятного, чернечого життя молоді монахи – вправляються в євангельських чеснотах покори, послуху, вбожества і братньої любові. Після складення чернечих обітів здобувають богословську і філософську освіту, щоб служити Богові, Церкві і своєму народові.