Новіціят – це початковий, але дуже важний етап на дорозі монашого життя. Коли хтось покликаний Богом прийме Його поклик і рішиться йти за Христом у повному виреченні й по святі, то перші свої кроки спрямує до новіціяту, де зачнеться його монашо-василіянський подвиг. А два роки, які він там проведе, будуть вирішальними на ціле його дальше монаше життя.
Новіціят, це – вживаючи порівняння з ділянки архітектури – час закладання фундаментів і початок будови нової, величавої споруди, якою має бути монаше життя новика.
Успішність новіціяту і якість дальшого монашого життя залежить від гармонійної співпраці трьох елементів: Бога, який дає покликання; новика, кандидата до монашого життя і того, хто з рамени Чина має новика впроваджувати в життя, весь час наголошуючи, що монаше життя, покликання до нього – це справа передусім Бога.
Якщо йдеться про новика, то в часі новіціяту стоять перед ним дуже важні і відповідальні завдання. Отож, в часі новіціяту новик повинен:
Упевнитися в своєму покликанні, його прийняти, на нього погодитись;
Пізнати істоту й засади монашого життя в загальному і в Чині зосібна; пізнати його вимоги, обов’язки, які воно накладає, жертви, яких вимагає, пізнати монаші обіти, їх зміст і обов’язки, які з них випливають;
Пізнати свою придатність до такого життя, свої можливості;
Пізнати Чин, його харизму і завдання, його історію і Конституції.
Це, без сумніву, дуже важкі завдання, але належить пам’ятати, що в новіціяті новик має розпочати працю над собою. На дальшу формацію він буде мати ціле життя. По-друге, якщо з його сторони буде добра воля, дух віри, співпраця з ласкою, витривалість у праці над собою, вірне піддання під провід магістра, якщо сповнить ці вимоги, то, напевно, добре відбуде новіціят і осягне його мету – закладання фундаментів під монаше життя.
Тут доходимо до третього істотного моменту новіціяту – магістра новиків. То при його помочі новик має розпочати реалізацію свого покликання і поступово входити до Чину, який магістр представляє.
Ставлення магістра до новика є особливого роду. Він має йому помогти перейти зі світу, в якому новик дотепер жив, до цілком іншого, в якому обов’язують інші засади і в якому Бог є осередком усього.
З вищесказаного виразно видно, як важний для кожного Чину є новіціят і яку велику вагу повинен Чин присвячувати йому, обсаджувати його найкращими силами та зробити все, щоб він міг правильно діяти. Щасливий Чин, що це розуміє і дбає, аби так було. Про свою майбутність може бути спокійний.
Коли думаю про новіціят, який він повинен бути, мимоволі стає мені перед очима Крехів, мій новіціят. І видається мені, що якраз він був таким взірцевим новіціятом, близьким до ідеалу, і сповняв усі вимоги відносно свого призначення. Старовинний монастир положений у повному відокремленні, в гарній околиці, серед лісу, між горами, а в нім новіціят, очолюваний і проваджений знаменитим магістром, яким був о. Павло Теодорович. Цей новіціят виховав цілі покоління добрих, ревних монахів- василіян, котрі як в особистому житті, так і в своїй діяльності здійснювали ідеали св. Василія, дуже успішно працювали для добра Церкви й народу, а багато з них свою вірність Богові засвідчили мученицькою смертю.
Перемишль, 10.08.2002
Для довідки:
ОТЕЦЬ ЙОСАФАТ ВАСИЛЬ РОМАНИК ЧСВВ (1919-2007)
Василь Романик народився 21 червня 1919 р. в селі Лисків Жидачівського повіту, в родині Івана і Параскевії (з дому Бойко). В сім’ї Романиків, крім Василя, було ще троє дітей. Дитячі роки Василя промайнули надзвичайно складно й убого.
Коли хлопцеві виповнилося ледве 5 років, помер батько. Після закінчення початкової школи в рідному селі, мати вирішила послати Василя до школи Отців Василіян у Бучачі, до Місійного Інституту, в якому відбувалося навчання на гімназіальному рівні.
Після її закінчення, 16.08.1934 р. вступив на новіціят Чину Святого Василія Великого в Крехові. Прийняв чернече ім’я Йосафат. 31 березня 1936 р. склав перші чернечі обіти, після яких був направлений до Добромильського монастиря на подальше навчання, де й здобув повну середню освіту.
Після захисту іспитів, у 1939 р. розпочав філософсько-богословські студії у Кристинополі (тепер Шептицький). Тут і застала Йосафата Друга світова війна.
В умовах війни Йосафат продовжує богословську освіту та поглиблює чернечу формацію. 11 липня 1942 р. в монастирі у Крехові складає чернечі довічні обіти, і в недовгому часі приймає дияконські та священичі свячення з рук блаженного єпископа Никити Будки.
Після закінчення навчання в 1944 р. о. Йосафат був ще деякий час у Кристинополі, потім з приводу недуги, попав в санаторій у Адамполі на Холмщині, відтак до Холма, де лікуючись, водночас служив капеланом Сестер Служебниць, які там працювали. З 1947 р. розпочинає навчання у Католицькому Університеті в Люблині і завершує студії у 1952 р., а відтак працює як душпастир на західних землях Польщі – у Валчу і Старому Курові.
Після смерті Протоігумена Василіян о. Родіона Барабаша ЧСВВ в 1965 р. о. Йосафата Романика назначено новим Протоігуменом, і тоді він повертається до Варшави. Як Протоігумен проводить двадцять років, водночас стаючи спершу сотрудником похилого віком пароха о. Павла Пушкарського ЧСВВ, а відтак самостійним парохом греко-католицької василіянської парафії у Варшаві.
Як душпастир особливу увагу присвячував дітям і молоді, запровадив релігійно-національні лекції, які відвідували численні українські студенти. При співпраці з Сестрами Служебницями НДМ організовує навчання релігії та української мови для дітей і молоді. Організовує різні заходи, концерти, вистави. За підтримкою о. Йосафата Романика маестро Ярослав Полянський організовує молодіжний камерний хор, який співає і популяризує релігійні українські пісні у Польщі та за її межами.
Водночас о. Романик був сповідником і реколекціоністом численних чернечих згромаджень – греко-католицьких, але також і римо-католицьких.
Поле його праці значно поширилося, коли в грудні 1981 року Примас Польщі, виконуючий тоді обов’язки ординарія для греко-католиків в Польщі, призначив його одним з двох Генеральних Вікаріїв (Протосинкелів) доручаючи йому відповідальність за північні греко-католицькі деканати. Отець часто їздив на візитації, помагав священникам налагоджувати різні справи в нелегкі часи комуністичної держави, проповідував, проводив численні великопосні реколекції, заохочуючи людей до вірності Богові і своїй рідній Церкві. Служіння на пості Генерального Вікарія закінчилося, коли після політичних змін, визнано УГКЦ як дійсну та дозволено на хіротонію першого від часів війни греко-католицького єпископа, яким 16 вересня 1989 року став Владика Іван Мартиняк.
З 1991 р. по 1994 р. отець Йосафат Романик, як настоятель дому і сотрудник греко-католицької парафії служив в Колобжеґу, відтак був призначений до Перемишля духівником для василіянських семінаристів з провінції в Україні, для яких утворено тут другу, крім Варшави, духовну семінарію.
За сприяння о. Йосафата вийшов збірник “Добромильська реформа і відродження Української Церкви”, куди увійшли доповіді учасників Міжнародної наукової конференції, присвяченої 120-літтю Добромильської реформи Василіянського Чину Святого Йосафата.
У червні 1990 р. за його заслуги для Церкви, св. Папа Іван Павло ІІ нагородив його медаллю „Pro Ecclesia et Pontifice”.
14 січня 2007 р. о. Йoсафат Романик ЧСВВ на 87-му році життя відійшов у вічність. Поховано його у василіянській гробниці на Варшавському цвинтарі Брудно, кв. 91 А.
Інформаційний відділ Крехівського монастиря