27 червня Українська греко-католицька церква вшановує пам’ять новомучеників, яких у 2001 році під час свого історичного візиту до України проголосив блаженними святий Папа Іван Павло ІІ. Серед двадцяти восьми свідків віри особливе місце займають троє василіян — отці Северіян Бараник, Яким Сеньківський та Віталій Байрак. Їхнє життя стало прикладом жертовного служіння Богові, а мученицька смерть — символом незламності Церкви перед радянськими репресіями.
Усі троє служили у храмі Пресвятої Трійці в Дрогобичі, який сьогодні є Катедральним собором Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Їхня духовна спадщина й досі залишається важливою частиною історичної пам’яті міста, а документи, світлини та особисті листи, що зберігаються у фондах музею «Дрогобиччина», допомагають відтворити драматичні сторінки їхнього життя.
Отець Северіян (Стефан) Бараник народився 18 липня 1889 року в Угневі. Після навчання у Перемишльській гімназії вступив до Чину Святого Василія Великого в Крехові. Священничі свячення прийняв у Загребі під час Першої світової війни, коли російська окупація Галичини унеможливила завершення навчання на батьківщині.
У 1931 році він очолив василіянський монастир у Дрогобичі та став адміністратором храму Святої Трійці. Отець Северіян був не лише ревним душпастирем, а й активним громадським діячем. Він організовував молодіжні та релігійні товариства, був членом міської ради, заступником голови місцевої «Просвіти», підтримував культурне й духовне життя Дрогобиччини. Його діяльність виходила далеко за межі монастирських стін, а авторитет серед містян був надзвичайно високим.
У жовтні 1938 року до Дрогобича прибув ще один василіянин — отець Яким Сеньківський. Родом із села Великі Гаї поблизу Тернополя, він отримав блискучу богословську освіту, а після священничих свячень захистив докторський ступінь в Інсбруку. Незважаючи на академічні успіхи, обрав шлях чернечого життя.
Його талант проповідника швидко зробив отця Якима одним із найшанованіших священників міста. Простими й водночас глибокими словами він однаково легко знаходив шлях до сердець інтелігенції, робітників, молоді та людей похилого віку. Він активно проводив місії, реколекції, працював із молоддю та розвивав парафіяльне життя.
Однак мирне служіння тривало недовго. Після приходу радянської влади восени 1939 року розпочався системний тиск на Українську греко-католицьку церкву. Монастирі закривали, духовенство перебувало під постійним наглядом НКВД, а священників регулярно викликали на допити.
Попри небезпеку, отці Северіян Бараник і Яким Сеньківський відмовилися залишити монастир. Коли віряни просили їх урятуватися, вони відповіли, що не можуть допустити, аби через їхню втечу постраждали інші.
26 червня 1941 року, після останньої відслуженої Літургії, обох священників заарештували працівники НКВД. Живими їх більше ніхто не бачив.
Коли через кілька днів радянські війська залишили Дрогобич, місцеві жителі відкрили тюрму на вулиці Стрийській, сподіваючись знайти своїх рідних. Натомість вони побачили сотні тіл закатованих людей.
Серед загиблих було впізнано тіло отця Северіяна Бараника, понівечене жорстокими тортурами. За свідченнями очевидців, на його грудях був вирізаний хрест.
Тіло отця Якима Сеньківського так і не знайшли. Існують свідчення сучасників про його особливо жорстоку загибель, однак через відсутність достовірно підтверджених документальних доказів обставини смерті священника залишаються остаточно не встановленими.
Третім серед дрогобицьких мучеників став отець Віталій Байрак. Народившись у 1907 році на Тернопільщині, він ще в юності вступив до василіянського монастиря, а після свячень присвятив своє життя душпастирській праці.
До Дрогобича він прибув у 1943 році. Віряни згадували його як надзвичайно доброзичливого священника, який умів вислухати, підтримати та допомогти кожному. Його проповіді, духовні поради й особистий приклад зміцнювали людей у непрості воєнні роки.
У вересні 1945 року НКВД заарештувало отця Віталія, звинувативши в «антирадянській діяльності». Насправді його провина полягала у відкритому служінні Церкві та українському народові. Військовий трибунал засудив священника до восьми років ув’язнення.
До призначеного покарання він не дожив. Навесні 1946 року рідні отримали звістку про його смерть у дрогобицькій в’язниці після жорстоких побоїв. Місцем його останнього земного спочинку стала територія колишньої в’язниці «Бриґідки».
Будівля тюрми на вулиці Стрийській сьогодні перетворена на меморіальний комплекс «Тюрма на Стрийській». Саме тут під час археологічних розкопок у 1990 році були виявлені численні останки жертв радянських репресій. У липні 1991 року із військовими та церковними почестями перепоховали 486 загиблих. За історичними оцінками, лише в Дрогобичі влітку 1941 року жертвами масових розстрілів стали близько 1200 людей, а загалом у тюрмах Західної України — понад 24 тисячі.
Під час апостольського візиту до України 27 червня 2001 року святий Папа Іван Павло ІІ проголосив Северіяна Бараника, Якима Сеньківського та Віталія Байрака блаженними Української греко-католицької церкви. Цим було визнано їхній подвиг вірності Христові та Церкві навіть перед обличчям смерті.
Сьогодні імена дрогобицьких мучеників є невід’ємною частиною духовної історії України. Їхній життєвий шлях нагадує, що віра, людська гідність і свобода совісті мають свою ціну. Минуло понад вісім десятиліть від трагічних подій, однак пам’ять про священників, які добровільно залишилися зі своїми людьми в найтемніші часи, продовжує надихати нові покоління українців.
Інформаційний відділ Крехівського монастиря