22 березня минає 25 років від дня, коли у Крехівському монастирі відійшов до вічності ієромонах Макарій Михайло Ґрень — один із тих тихих свідків віри, чиє життя стало відповіддю на виклики цілого століття. Його шлях — це не лише історія монаха і священника, а й історія незламності, яка пройшла крізь репресії, заслання і підпілля, щоб знову повернутися до світла.
Народжений 1 квітня 1908 року в присілку Запасіки поблизу Крехова, у побожній багатодітній родині, Михайло Ґрень ще змалку дихав атмосферою монастиря. Крехівська обитель була для нього не просто святинею — вона стала школою життя, де віра формувалася не з книжок, а з живого досвіду. Саме тут у його серці визріло рішення піти дорогою монашества.
Його формація була глибокою і послідовною: навчання у Бучачі, новіціят у Крехові, студії в Лаврові, Добромилі та Кристинополі. У 1933 році він склав вічні обіти, а вже за рік у рідному Крехові прийняв священничі свячення з рук владики Йосафата Коциловського. З цього моменту почалася його багаторічна праця на ниві Церкви.
Отець Макарій був не лише душпастирем, але й педагогом. У Бучачі викладав грецьку та латинську мови, провадив духовні спільноти, формуючи молодь у дусі віри та відповідальності. Проте історія внесла свої корективи: війна, закриття інституцій, нові виклики. Він служив у Станіславові (нині Івано-Франківськ), а згодом очолив Гошівський монастир у непрості воєнні роки.
У 1950 році радянська влада завдала чергового удару по Церкві. Після облави в Гошеві отця Макарія заарештували. Вирок — 25 років ув’язнення. Караганда стала місцем випробування, де шість років таборів перевіряли не лише фізичну витривалість, а передусім віру. Але навіть там він не зламався. Молитва стала його опорою, а внутрішня свобода — відповіддю на зовнішню неволю.
Після звільнення у 1956 році він повернувся до Галичини, де розпочав новий етап служіння — підпільний. У часи, коли Церква була заборонена, він продовжував звершувати Таїнства, навчати молодих монахів, духовно провадити сестер. Його життя проходило під постійною загрозою, але він залишався вірним своєму покликанню.
З настанням легалізації Української Греко-Католицької Церкви отець Макарій повернувся до Гошева — вже як перший ігумен відновленого монастиря. Це було символічне повернення не лише людини, а цілої епохи, яку намагалися стерти. Він відбудовував обитель, але передусім — відновлював дух монашества.
Останні роки свого життя він провів у монастирях Львова, Жовкви та знову Крехова. Тут його знали як людину тиху, терпеливу і доброзичливу. У 1998 році його служіння було відзначене грамотою Святішого Отця — як знак вдячності за вірність Богові та Церкві.
22 березня 2001 року, на 93-му році життя, після 76 років у монашестві і 67 років священства, отець Макарій відійшов до Господа. Його поховали на монастирському цвинтарі в Крехові — там, де почалася його дорога.
Його життя — це не гучна історія про подвиги, а тиха, але незламна присутність віри. У світі, де часто змінюються цінності, постать о. Макарія Ґреня нагадує: справжня сила народжується в тиші, вірності і готовності вистояти до кінця.
Вічна йому пам’ять.
За матеріалами: Jeronim Oleh Hrim