Владика Йосафат Коциловський належить до того великого лику свідків віри, які у кривавому ХХ столітті заплатили найвищу ціну — власне життя — за вірність Христові та Його Церкві. Його доля стала відображенням долі Української Греко-Католицької Церкви, що опинилася між жорнами тоталітарних режимів, але не зламалася.
Блаженний єпископ не приховував, що готовий до мучеництва. Передбачаючи арешт, ще перед війною, перебуваючи на засіданні Польської Єпископської Конференції в Ченстохові, він власноруч написав листа до Папи Пія XII. У ньому звучала тиха, але тверда рішучість: у разі арешту й депортації він складає до ніг Святішого Отця знак своєї вірності та повного віддання «аж до останнього удару серця», прохаючи лише батьківського благословення.
Від юриста до монашого життя
Майбутній мученик народився 3 березня 1876 року в селі Пакошівка Сяніцького повіту в родині Йосифа Коциловського. Після гімназії в Яслі він обрав світський шлях — вступив на юридичний факультет Львівського університету. Однак пошук життєвого покликання привів його і до військової школи артилерії у Відні, і до короткої служби у війську. Врешті перемогло глибше прагнення — служити Богові.
За підтримки владики Чеховича він вступає до Української Папської Колегії в Римі, навчається в університеті «Анджелікум» і здобуває докторські ступені з філософії та богослов’я. 6 жовтня 1907 року Йосиф Коциловський приймає священичі свячення.
Повернувшись на батьківщину, він стає професором догматичного богослов’я і віцеректором семінарії у Станіславові. Та внутрішній поклик до глибшого духовного життя приводить його до Василіянського Чину. У Крехівському монастирі він приймає ім’я Йосафат — ім’я, яке згодом стане символом жертовності й вірності.
Єпископ у часи випробувань
У 1917 році, за пропозицією митрополита Андрея Шептицького і з благословення Папи Венедикта XV, отець Йосафат стає перемиським владикою. Уже перші кроки на єпископському служінні засвідчили його характер: він домігся звільнення священиків і мирян, ув’язнених в австрійському таборі Талергоф за філоруські погляди. Особисте знайомство з цісарем Карлом І, ще з часів військової служби, допомогло врятувати багатьох людей.
Після війни владика зосередився на відбудові зруйнованої єпархії. Канонічні візитації, реформа семінарійної освіти, духовні реколекції, підтримка монашества й активного мирянського руху — все це стало фундаментом живої Церкви. За двадцять років єпископського служіння він висвятив близько 400 священиків.
Владика Йосафат активно підтримував Апостольство молитви, Марійські дружини, Католицьку Акцію, засновував школи, сиротинці, дитячі садки, сприяв розвитку жіночих згромаджень. Його діяльність охоплювала не лише духовну, а й національну площину — особливо на Лемківщині, де він намагався протистояти москвофільським і проправославним тенденціям.
Між двома тоталітаризмами
Друга світова війна розірвала Перемиську єпархію між нацистською та радянською окупаціями. Владика Йосафат залишився на радянській стороні, добре усвідомлюючи небезпеку. Його допитували, принижували, намагалися зламати, але він не поступився.
Німецька окупація також принесла переслідування: арешти священиків, заборону візитацій, тиск з боку гестапо. Владика відмовився писати будь-які листи на підтримку співпраці з нацистами та захищав переслідуваних євреїв.
Після повернення радянської влади стало очевидно: УГКЦ не стане інструментом комуністичної політики. Саме ця принципова позиція стала причиною арештів владики у 1945 та 1946 роках. Його намагалися змусити визнати зверхність московського патріархату, обіцяли зберегти сан і життя. Відповідь була чіткою і безкомпромісною — відмова.
Мученицький кінець і жива пам’ять
У таборах владика важко захворів. 17 листопада 1947 року він помер у концентраційному таборі біля Києва. Завдяки зусиллям монахинь тіло владики вдалося врятувати від спільної могили та поховати потай. Його тлінні останки зазнавали поневірянь навіть після смерті — їх неодноразово перепоховували, рятуючи від знищення. Зрештою вони спочили у Стрию, де перебувають і сьогодні.
Життя і смерть владики Йосафата Коциловського стали дороговказом для Української Греко-Католицької Церкви. Він підготував її до катакомб, переслідувань і вигнання, засвідчивши, що вірність Богові та Апостольському Престолові важливіша за власне життя.
У червні 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив Йосафата Коциловського блаженним. Для сучасників він залишається не лише історичною постаттю, а живим свідченням того, що навіть у часи страху й релятивізму можливі мужність, вірність і любов, доведені до кінця.
Інформаційний відділ Крехівського монастиря