Коли у вересні 1939 року радянські війська ввійшли до Галичини, під удар потрапили не лише політичні діячі чи заможні селяни. У прицілі нової влади опинилася Церква. Василіянські монастирі, що протягом століть були осередками освіти, духовності й української культури, стали першими жертвами безбожницької системи.
Під радянським режимом сімнадцять монастирів Чину святого Василія Великого були закриті або перетворені на склади. Десять із них — зокрема й Крехівський — фактично перестали функціонувати як духовні центри. Там, де колись лунала молитва, оселилися «визволителі».
Про ті події залишив свідчення отець Марко Дирда, ЧСВВ — вихованець Крехівського новіціяту, який у 1930-х роках подорожував василіянськими монастирями Галичини. Він бував у Гошеві, Жовкві, Львові, Дрогобичі, Бучачі — але саме про Крехів згадував з особливою теплотою.
«Після Першої світової війни я прийняв покликання в рідному Крехові, — писав він. — Щороку тисячі богомольців ішли сюди, щоб очистити свої душі від гріхів. Річка запалених свічок поволі плила уздовж гори… тисячі маленьких зірок миготіли по всій Побійній».
Це свідчення — не лише спогад, а й духовний документ епохи. У час, коли радянська влада нищила храми, ченці продовжували служити людям, сповідали, навчали і підтримували віру.
Крехівський монастир — одна з найдавніших святинь Галичини. Заснований наприкінці XVI століття біля мальовничих пагорбів Побійної гори, він став місцем молитви, усамітнення й духовного відродження. У народі казали, що “на Крехів іде той, хто шукає спокою”.
Попри воєнні події, тиск радянської влади і депортації, монахи не покинули обитель. Коли більшовики в 1940–41 роках виселяли тисячі українців до Сибіру, василіяни залишалися поруч із людьми, надаючи духовну підтримку.
«Тоді Крехівський монастир і церква були тим євангельським купелем для зібраного українського народу, — писав о. Марко. — Тут спливали ручаї Божої благодаті на спраглі душі».
Навіть у найтемніші роки відпусти в Крехові не припинялися. На святого Миколая (22 травня) та на Преображення Господнє (19 серпня) люди йшли пішки десятки кілометрів, щоб побути на молитві, посповідатися й відчути мир у серці.
Сотні свічок, що світилися в ніч на Спаса, стали символом української надії. Поки тоталітарна влада намагалася стерти віру, вона лише розпалювала її глибше в людських серцях.
Сьогодні Крехівський монастир Чину святого Василія Великого знову приймає прочан з усієї України.
І, можливо, саме тут, серед тихих лісів і давніх мурів, найкраще відчути те, що колись написав отець Дирда —
“Ручаї Божої благодаті все ще спливають на жадібні душі.”
Довідка: о. Марко Дирда (1906–1979)
Народився 21 грудня 1906 року в Станиславові (нині Івано-Франківськ). Після навчання у вчительській семінарії вступив до новіціяту отців Василіян у Крехові 1925 року, а священичі свячення отримав 1933-го в Жовкві.
Служив у різних монастирях Галичини — у Лаврові, Бучачі, Перемишлі, Гошеві, Чорткові. Після приходу більшовиків у 1944 році емігрував спочатку до Франції, згодом — до Канади та США.
В Америці отець Марко активно працював у парафіях, організовував місії, проповідував, створював студентські спільноти, вів українські радіопрограми. Автор кількох духовних книжок, серед яких «Ясна Гора в Гошеві» і «Бог, Церква і Молодь».
Помер 4 березня 1979 року у Вашингтоні, похований на цвинтарі Святого Духа в Гемптонбурзі, США.
Сьогодні Крехівський монастир — це не лише архітектурна пам’ятка, а й символ духовної стійкості українців. Завдяки таким свідченням, як записи отця Марка Дирди, ми розуміємо, що навіть у найтемніші часи віра й молитва залишалися тим світлом, яке ніколи не гасне.
Інформаційний відділ Крехівського монастиря