У глибині українських земель, у тиші Розточчя, народилась одна з найзагадковіших реліквій нашої духовної спадщини — Верхратська чудотворна ікона Божої Матері. Її історія — це не лише легенди і припущення, але й документовані чуда, духовні підйоми, драматичні переселення та боротьба за збереження віри в часи безбожництва. Від Верхрати до Крехова, від сліз на іконі до навернення душ — образ цей промовляє мовою, що сильніша за час.
Таємниця авторства
Витоки ікони губляться у глибинах століть. У “Пам’ятці з Крехова” 1896 року йдеться, що її написав митрополит Петро ще у XIV столітті. Та в історії знаємо двох митрополитів з цим іменем.
Петро Акерович, відомий своєю участю в Ліонському соборі 1245 року, ще тоді вражав європейське духовенство глибокими знаннями, хоча й не володів жодною з міжнародних мов. Кандидат історичних наук Петро Шкраб’юк припускає, що саме він міг бути автором — якби це було правдою, ікона набуває унікального значення.
Інші джерела схиляються до постаті митрополита Петра Ратенського — святого, подвижника, іконописця. Саме він у 12-річному віці вступив до монастиря над річкою Ратою і згодом сам писав ікони, які ставали чудотворними. Серед них — відома Петриківська Богородиця.
Світло в лісі й сльози на образі
Верхрата — село з історією ще з часів Київської Русі — стало свідком надзвичайної події. У 1658 році тутешній солтис і війт побачили в лісі незвичайне світло. Через 10 років у присілку збудували чернечу обитель і церкву Покрови.
2 липня 1688 року під час свята Ризи Пресвятої Богородиці отці Йоіл та Теофіл ночували в домі місцевого пароха. Вночі ікона в монастирі… заплакала. З очей Богородиці текли криваві сльози. Світло над монастирем було видно здалеку. Сльози не висихали протягом чотирьох тижнів. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, після розслідування, офіційно визнав ікону чудотворною. До 1794 року було зафіксовано близько 150 чудес.
Доля ікони: від Замостя до Крехова
Шляхи ікони до Верхрати залишаються дискусійними. За одними даними, її привіз з монастиря в Замості отець Ісаак Сокальний. За іншими — ікону написав маляр Матвій і її купив ігумен Верхратський.
Своє друге життя образ знайшов у Крехівському монастирі. Після ліквідації Верхратської обителі в часи реформ Йосифа ІІ у 1806 році, у 1810-му ікону урочисто перенесли до Крехова. Тут вона знову почала діяти чуда.
У 1902 році в Крехів перенесли новіціят Чину святого Василія Великого. Ікона, що «царювала» над престолом, стала джерелом натхнення й покликань. Папа Лев XIII надав відпусти для молитов перед нею.
Переслідування і порятунок
У 1949 році радянська влада насильно виселила ченців із Крехова. Серед монахів, які не хотіли залишити святиню, був отець Антоній Масюк. Йому майже вдалося винести ікону з храму, але чекіст завадив. За день святиню перевезли до львівської церкви святої Параскевії П’ятниці.
Лише в 1991 році, вже за незалежної України, відбулась її велика «репатріація». Під дощем, процесія пішки йшла з Жовкви до Крехова. Як свідчить монастирська хроніка, в момент прибуття над храмом засяяло сонце. Ікону урочисто встановили у монастирі, де вона перебуває й донині.
Чудеса і вдячність
Свідчення зцілень не припиняються. У 1761 році воєвода Антін Потоцький зцілився від невиліковної хвороби ніг. У 1909 році врятована дитина в селі Горбовиця, ще одна — в селі Майдан. Люди, які отримували допомогу, приносили срібні воти — знак подяки. Їх у монастирі зберігається понад п’ятдесят.
У 2002 році чоловік із Тернополя подарував монастирю срібні столові прибори на знак вдячності за зцілення. Так само сьогодні паломники продовжують нести до ікони квіти, хрестики, молитви й надії.
З нагоди вшанування чудотворної ікони Божої Матері в Крехівському монастирі св. Миколая вже кілька років поспіль в останню неділю липня відбувається проща, де збирається велика кількість монашества та паломників, щоб приклонитися до стіп Марії, складаючи молитви подяки та просячи в Неї заступництва.
Верхратська чудотворна ікона Божої Матері — це не просто реліквія. Це символ незнищенної віри, народної духовності, пам’яті й надії. Вона пройшла шлях із темряви до світла, з руїни — до воскресіння, із забуття — до всенародного пошанування. Ікона, яка плакала, продовжує говорити до сердець — через віки.
Інформаційний відділ Крехівського монастиря