Пам’яті ієромонаха Никодима (Михайла) Гуралюка, ЧСВВ (1957–2026)
14 липня 2026 року, під час паломницької подорожі до Греції, відійшов у вічність ієромонах Никодим Гуралюк — чернець Чину Святого Василія Великого, якого знали як мудрого душпастиря, невтомного будівничого храмів і людину великої, живої молитви. Він пішов на 69-му році життя, проживши 46 років у чернецтві та 39 років у священичому служінні. Звістка про його раптовий відхід сколихнула не одну громаду, бо для тисяч людей отець Никодим був не просто священиком, а духовним батьком, порадником і свідком непростої, але світлої історії Української Греко-Католицької Церкви.
Отець Никодим народився в селі Вербовиця на Івано-Франківщині, у щиро віруючій родині. За переказами, які він сам залюбки розповідав, ще малим хлопчиком, стоячи в храмі й спостерігаючи за парохом, він подумки повторював рухи богослужіння і церковнослов’янські молитовні вислови — і вже тоді відчував, що піде цією дорогою. Цікаво, що поштовхом до покликання стали не лише побожні приклади дорослих, а й… кіно: у молодших класах побачені на екрані ченці з класичних літературних екранізацій так вразили його уяву, що хлопець пообіцяв собі — колись стане монахом. Свою роль відіграли і сестри-служебниці, яким майбутній отець Никодим носив молоко з дому й слухав їхні розповіді про монастирське життя.
Після школи він здобув фахову освіту, з відзнакою закінчивши Харківський індустріально-педагогічний інститут, відслужив в армії — і саме там, коли на нього тиснули, аби залишився на контрактну службу, твердо заявив про намір піти до монастиря. Цей епізод він згадував із гумором: реакція тодішнього замполіта була, за його словами, майже театральною.
Шлях до чернецтва пролягав через підпілля. У часи, коли УГКЦ була заборонена радянською владою, юнак зустрівся з підпільним владикою Софроном Дмитерком, ЧСВВ, і, попри застереження єпископа про можливі переслідування й тортури, наполіг на своєму рішенні. Свою заяву про вступ до монастиря владика тоді ж спалив у грубці просто в нього на очах — щоб не лишити жодного письмового сліду. Восени 1981 року, у наглухо зачиненій оселі однієї з “сестер мироносиць”, під час таємної Літургії о шостій ранку відбулося його чернече облечення.
Роки, що минули, були часом випробувань. Отець Никодим працював у мирських установах, аби мати офіційне прикриття, і водночас потай звершував богослужіння, сповідав, відправляв панахиди. У 1986 році його затримали й на кілька днів ув’язнили представники КГБ; за парафіянами й підпільними монастирями Івано-Франківщини велося постійне стеження, особливо напередодні візитів партійного керівництва. Але саме в ці роки гартувалася та внутрішня твердість і спокійна, майже дитяча довіра до Провидіння, які згодом стали візитівкою отця Никодима як душпастиря.
Коли на початку 1990-х Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, отець Никодим став одним із тих, хто буквально з руїн підіймав церковне життя цілого краю.
Івано-Франківськ. У 1990-х роках він став першим ігуменом, який розпочав відновлення василіанського монастиря та храму Царя Христа на Майзлях в Івано-Франківську — і водночас багато років вів активну працю з міською молоддю.
Заліщики. У 1993–1995 роках отець Никодим служив парохом церкви Покрови Пресвятої Богородиці, а коли в місті лише зароджувалася нова парафія Пресвятого Серця Христового, узяв молоду громаду під свою духовну опіку. Саме йому належить ідея назви майбутньої святині, саме він освятив наріжний камінь у її фундамент і звершував перші богослужіння для вірних до приходу окремого пароха.
Добромиль. Кілька років його чернечого подвигу минули в Добромильському монастирі — часі, який сам отець Никодим згадував як період особливо зосередженої молитви.
Погоня (Погінський монастир). Мабуть, найбільшою працею його життя стало відродження Погінського монастиря Успіння Пресвятої Богородиці — святині, зруйнованої за радянських часів чи не найбільше з усіх монастирів краю. Прибувши сюди 1992 року, отець Никодим роками, крок за кроком, відбудовував дзвіницю, трапезну і храм. Але справжньою легендою стала історія повернення чудотворної ікони Погінської Богородиці XVII століття. Роками він розшукував родини, які в часи гонінь переховували ікони, домовлявся, їздив, звіряв копії з оригіналом. Зрештою, за спогадами самого отця, під час Хресної дороги біля старої дерев’яної ікони, яку роками вважали звичайною, він пережив глибоке духовне переживання, що привело до експертизи — і саме ця ікона була визнана справжнім чудотворним образом. Для парафіян це стало знаком: наполегливість, молитва і вірність місцю здатні повернути громаді те, що, здавалося, втрачено назавжди.
Улашківці. Останні роки свого життя отець Никодим провів у василіанському монастирі Різдва Божої Матері в Улашківцях на Тернопільщині.
Ті, хто знав отця Никодима особисто, згадують не лише його організаторський хист будівничого, а насамперед — дар слова і молитви. У листопаді 2017 року, коли отцю Никодиму виповнилося 60 років, привітати його прийшов і міський голова Івано-Франківська — знак того, наскільки авторитетним і шанованим був цей священик далеко за межами вузького церковного кола.
Отець Никодим був відомий і тим, як щиро й терпляче говорив з молоддю про чернече покликання — запрошував сумніваних юнаків просто “прийти й подивитися”, ділився власним досвідом і завжди наголошував: у виборі життєвого шляху, чи то до монастиря, чи до подружнього життя, найголовніше — це “воля серця”.
Життя отця Никодима Гуралюка — це, по суті, стисла історія відродження Української Греко-Католицької Церкви на Прикарпатті й Тернопільщині: від таємної Літургії за зачиненими вікнами до відбудованих дзвіниць і повернутих ікон, від допитів у підвалах КГБ до всенародних відпустів і прощ. У цьому житті переплелися духовне і національне — бо для покоління, яке в 1980-х ризикувало свободою заради права молитися рідною мовою у власному обряді, служіння Церкві завжди було нерозривне зі служінням Україні.
Громади багатьох міст прощаються з отцем Никодимом із глибокою вдячністю — за храми, які він збудував, за громади, які він зібрав, і за той тихий, впевнений приклад віри, який тепер лишається дороговказом для тих, хто йде за ним.
Вічна йому пам’ять!
Інформаційний відділ Крехівського монастиря